Що насправді додає сил? Що допомагає полегшити ставлення до свого положення?

Кілька днів назад, коли я була просякнута жалем та прийняттям гіркоти, мене заспокоїв однокурсник. За його словами, на протязі всього свого життя він говорить багато нісенітниці, ти самим, напевно, долаючи противника. Раніше він здавався мені зовсім іншим. Як на мене, він занадто гарненький ("смазливый", не можу знайти найкращого відповідника), за що я спочатку його трохи зневажала. Багато посміхається, багато говорить, в хороших відносинах зі всіма. Впевнена, в кожномі колективі є такі люди.
І в нього помер друг. Приблизно рік назад, згідно його постам.
І він посміхається.
Ходить на його могилу.
Старається.

На цьому моменті туман, що перед очима, розвіюється.
Якого біса?
Я кричу щодуху. Завмираю, і стає набагато легше.

Звичайно, я заздрю йому. За старання, нісенітниці та посмішки. За його вигляд.

Якось я написала Лії, що, можливо, мені потрібно закохатися. Як це діяло в молодших класх, змушуючи вчитися та ставати кращою, так і тут. Дурна ідея. Навіщо, якщо можна зустрічати інших людей та вчитись.
І хоча туман вже наступає, його слова полегшили мене.